Передноворічна покатенька. 30.12.2017

Погляньте й ви на те що ми побачили.

Замість того щоб сидіти вдома і щось там готувати до зустрічі Нового року ми з другом вирішили покататись в пошуках снігу. (Просто поїхали покататись).

А щоб не заморочуватись куди - придумали навідатись у Біличин. Мій друг, хоч і має пращурів з біличинським корінням, але про залишки палацу Красовських він не знав.

 З не відомих мені історичних джерел де-яким людям стали відомі де-які відомості, які опинились в інтернеті та доступні під різним авторством, тому вказати джерело якось важкувато, а крім того я не історик, тому не можу жодним чином якось вас запевнити, що відомості достовірні, тож най буде так: існують легенди, що

 "власницею маєтку і довколишніх земель була Марія Венжик-Руцька. У 1914 році на її ім’я в Могилів-Подільському повіті було записано 1143 десятини землі в Біличині, а в брата Казимира Красовського в сусідньому селі Слобода-Ялтушківська було 1243 десятини. Побудував маєток Юзеф Микола Красовський, який у 1822 році передав його у спадок своєму синові Генріху. По смерті Генріха Біличин перейшов рідному брату Францішку, а вже згодом став власністю Марії.

  Перед головним одноповерховим фасадом влаштована підсипка, площадка вирівняна. Дві сибірські модрини навпроти палацу - його ровесниці. В центрі будівлі - (був) чотириколонний портик на невисокому стилобаті з кам'яними сходами. Парадний вхід прикрашений напівкруглим сандриком, над ним - фігура богині Фортуни, що мчиться з рогом достатку на колесі - символ мінливості щастя. Планування анфіладне, по 10 кімнат на поверсі. Кажуть, що на стелях буди розетки, виконані у різних стилях: фантазії на рослинні теми, псевдоготика. 

Палац розташований у парку пейзажного стилю, який займає невелике підвищення між ручаїв і на сьогоднішній день дуже заріс (Як парк - так і сам палац). 

У "совкові" часи у приміщенні палацу містилися школа, бібліотека, клуб. З поч. 2000-х pp. будівля не використовувалась, а у 2007 р. сталася пожежа, яка знищила дах і верхнє перекриття. На цей час палац перебуває у напівзруйнованому стані. (Подейкують, що пожежа не сталась, а її створили, щоб приховати крадіжку покрівлі, даху з товстих алюмінієвих пластин.)

 Садиба закладена на початку XIX ст. Будівля палацу поставлена на природному схилі і убік парку повернута двома поверхами.

З надвірних будівель зберігся невеликий кам'яний сарай, декорований колонадою тосканського ордена, а також стайня (значно розбудована)."

Ну, от оці залишки легенд ми і захотіли побачити: я знову, а мій товариш, Олег Матвієнко, вперше.

***

Погода в суботу виявилась похмурою, але на диво тихою. На виїзді було таке враження що ось-ось сипоне густий сніг, бо небокрай був аж чорним, і навіть зрідка пролітали одинокі сніжинки. У моїй переляканій фантазії вже проносились картинки сніжного апокаліпсису із метровими заметами, які мали з'явитись миттєво та невідомо звідкіль, та завадити нам повернутись. Але "страшні" фантазії жалібно заскавчали  і підібгавши хвоста щезли геть зі свідомості, коли пам'ять люб'язно підсунула їм під ніс реальні спомини про кілька самостійних нічних зимових  велопоїздок...

Так от зустрілись ми у Журавлівці, як і домовлялись на передодні та поїхали далі.

Не можу залишити поза увагою невеличку зупинку у Ялтушкові,

маленький магазинчик з кафешкою, який можна й проминути, але з незапам'ятних часів ми звикли там зупинятись, щоб затаритись чимось смачненьким. І цього разу рефлекс також спрацював безвідмовно спустошивши наші кишені щонайменше на 30грн., хоча й можна було обійтись.

Улюблені струдлики з маком та печиво, яке тоді ще не коштували. Точні координати магазинчику залишимо поза увагою, бо у нього, як і в решти ялтушківських кафешок всі зручності для велосипедистів відсутні.

На виїзді з Ялтушкова зустріли залишки ще однієї старовини.

Олежка сказав, що то "Побєда". Ех, шкода автівку. :'(

Далі затяжний асфальтний спуск та долина на в'їзді у село, на якій краєм ока помітив якусь чудернацьку арку, вирішив перевірити що то на зворотньому шляху.

Сам палац знаходиться в стороні від села, а перше, що ви побачите при в'їзді на його територію - це невеличкий сарай, який зберігся краще за сам палац. Ну, звісно: дах же ж у нього з плоских шиферних пластин, а не з алюмінію.

...знаєте, головний принцип туризму - це взяти побільше харчів, забратись з ними в непролазні хащі і там все з'їсти. Тож першим ділом ми розправились з печивом та пиріжками, купленими в  Ялтушкові та з термусом домашнього чаю.

 Вибачайте за завалений горизонт: голодні були і не могли втримати камеру.

А от коли підкріпились - все стало рівніше, краще, та цікавіше :)

 Олег підстеріг, як я полював із фотиком, тож далі мої "мисливські фототрофеї" з того місця:

 А далі ми пішли погуляти по палацу та довкола нього:

 Із зелені залишились тільки мохи, не те що влітку.

До речі цьогоріч я вже катав з Бару у Біличин групу з кількох чоловік,

але то було влітку: кругом буяла зелень, причому бур'яни були вище мого зросту. А от вчорашня поїздка відкрила кращий огляд палацу, чим ми й скористались: обійшли залишки будівлі і зробили 100500 її фоток у повний зріст, бо влітку це зробити було просто не можливо.

В розповіді вже згадувались ровесниці палацу: модрини, я зробив фото лише однієї, про другу забув.

 Модрина - цікаве хвойне дерево: воно на зиму повністю скидає  свої голки, тому вам може здатись, що дерево на фото всохло.

Ну, от, повільно час перевалив за полудень і почав прямувати у вечір, і ми вирушили в зворотній шлях. Зразу за селом я звернув з дороги перевірити що то за дивна арка про яку я вже писав. Виявилось, що то старезна верба розбита блискавкою. Стовбур більше, ніж метрового діаметру, розрізаний вздовж і розгладжений мов соломинка праскою для аплікації. Можна лише здогадуватись про силу розряду, яке отримало дерево.

Влаштували невеличку фотосесію і попрямували далі.

Контрасти наших краєвидів зачаровують:

Ще одна зупинка біля старенької автівки, а далі додому.

 Таки щось у ній є, правда?

Дякую всім за увагу, чекаю відгуків, критики та коментарів.

Всіх читачів вітаю з настанням 2018-го року!